Корпоративний екстрім-тур на вікенд
Чи знаєте ви, що потрібно для того, щоб здійснити корпоративний екстрім-тур на вікенд? По-перше, ваш начальник повинен обожнювати подорожі та екстремальні види спорту, по-друге, у вашого начальника день народження повинен бути в середині літа. Нам пощастило, адже Степан любить подорожі, а день народження у нього в липні. Тому цього разу він вирішив відсвяткувати його разом з колективом в екстремальних умовах.
Почалась наша подорож в суботу зранку, ми вирушили на мікроавтобусі до першого місця призначення — урочища Червоне (с. Нирків). Там ми оглянули руїни Червоногородського замку та помилувались красою Джуринського водоспаду, а наш менеджер Дмитро (далі просто Діма), навіть швиденько в ньому скупався. Далі ми поїхали до села Устечко (Тернопільська область), звідти стартував сплав по Дністру на катамаранах. Оскільки нас було 11 чоловік, то ми розбились на дві групи. Також з нами було два інструктори: Петро та Михайло. Обидва дуже життєрадісні, позитивні, з почуттям гумору, вони не тільки заставляли нас гребти веслами, але й розповідали цікаві історії під час сплаву.
Поснідавши, ми спустили катамарани на воду, і почалось. Додам, що сплав на катамаранах по Дністру — це не те саме, що рафтинг! Тут нема швидкої течії, нема порогів, нема небезпечних скель, непотрібно постійно гребти в шаленому темпі. Маршрут нашого сплаву складав 27 кілометрів. Першу частину ми плили по кордону Терпопільської та Івано-Франківської областей, потім Дністер розділяв вже Тернопільщину та Буковину. Дністер виявився спокійною, тихоплинною річкою, ми, звичайно ж, гребли багато, але і течія нам допомагала. Також наші катамарани були обладнані саморобними вітрилами, і коли дув вітерець, то ми їх розправляли, підкорюючи і воду, і вітер одночасно.
Мені пощастило бути на одному катамарані з Дімою, а він вміє співати (співав в хорі та соло), в нього чудовий бас. Він розважав нас піснями, а відлуння Дністровського каньйону створювало dolby-surround ефект, і гребти чомусь було набагато легше :). Декілька разів ми зупинялись, щоб скупатись. Річка виявилась неглибокою, в основному по шию, вода була достатньо теплою, плавати було комфортно. Єдине, що заважало — це підводна течія: зверху річка стоїть, а біля дна потік води буквально збиває з ніг, потрібно було з ним постійно боротись. Кілька разів ми влаштовували перегони на катамаранах, також не обійшлось і без “мокрих боїв”.
Природа Дністровського каньйону зачаровувала своєю красою. Над головами кружляли всілякі дикі птахи, а на берегах непорушно стояли чаплі, очікуючи на свою здобич. Примітивши гарне місце на березі, ми причалили на обід. Обідали ми гречаною кашею з домашньою тушонкою, вона була настільки ситною, що після обіду вже ніхто не міг гребти веслами. Тому ми об’єднали два катамарани в один, розправили два вітрила і решту шляху просто відпочивали. Фінішували ми на пляжі в місті Заліщики.
Після цього ми гайнули в село Залісся (Чортківський район), там у нас була ночівля в Спелеохаті. Спелеохата — це така приватна хата, обладнана для туристів, які приїжджають відвідати печеру Млинки. Чесно кажучи, умови проживання там спартанські. Ми ночували всі в одній маленькій кімнаті, ліжко було по типу нар — двоярусне і жорстке. Теоретично ми би там вмістилися всі, але Степан і Діма захотіли ночувати в спальних мішках під відкритим небом. Після смачної вечері ми почали грати в “мафію”. Грали багато раундів, до того часу, поки на фразу “місто прокидається” гравці ще були в змозі відкривати очі =).
Наступного ранку ми спустились в печеру Млинки. Не знаю чому, але увечері, коли ми вибирали маршрут, то більшість проголосували за складний О_о. Це було дуже зухвале рішення :), тому що він виявився занадто складним для нас. Замість запланованого маршруту, розрахованого на три години, ми пройшли лише ⅕ від запланованого. Причиною тому стала розпора “Фантазія”, на якій ми провозились біля півтори години, поки всі її подолали.
Наш інструктор-спелеолог Наталя показала першому з нашої колони, верстальнику Ігору, як правильно повзти “павучком” через цю розпору, і він за нею проліз майже без проблем. Другим йшов Діма. Саме з Діми і почалось падіння бойового духу в наших рядах. Він застряг в розпорі і дуже довго мучався поки вибрався. Допомогти йому ми не могли, розпора дуже вузька, і підлізти, щоб надати допомогу, було майже неможливо. А чим більше часу витрачаєш на долання цієї перешкоди, тим більше втомлюєшся, адже всі м’язи постійно напружені, стіни слизькі. Організм відчуває небезпеку та загрозу для життя, і виділяє гігантську порцію адреналіну, який і рятує тебе, заставляє рухатись вперед. Коли ж підійшла моя черга, то я все ж таки набрався сміливості і поліз… Павучком… Але застряг плечами і зрозумів, що далі не пролізу, тому включив задню передачу і повернувся назад, вирішив подивитись, як інші пролізуть, щоб набратись досвіду.
Ще одним потрясінням для нашої команди стала спроба нашого iOS-розробника Сергія підкорити “Фантазію”. Першу частину розпори він подолав дуже впевнено, всі були приємно здивовані. А ось за поворотом (розпора має поворот) він застряг. Нам вже не було його видно, ми тільки чули його голос, чули голос інструктора, яка намагалась йому допомогти. “Визволення” Сергія продовжувалось біля півгодини, всі дуже переживали за нього, а також переживали за себе, тому що кожному потрібно було долати цю дистанцію, і кожен уявляв, що з ним там станеться.
Варіантів подолання розпори було два. Або лізеш до кінця і ризикуєш застрягти. Або лізеш тільки два метра, а потім спускаєшся в ущелину, але вона теж була вузенька і “вписатись” в неї було важко. Більшість з нас порахувало, що другий варіант більш прохідний. Я пролазив останнім, перед цим біля півтори години перебував в стані напруження, тому лізти вже було не стільки важко фізично, як психологічно. Але я все ж таки справився.
Наступна частина маршруту вже була легшою, ми пірнали в вузькі проходи, повзли на животі по тунелям, вивертались в них як вужі, але це вже було зовсім не страшно. З печери вибрались всі, нікого не загубили. Кожен з печери виніс щось своє. Хтось — синці, хтось — подряпини, хтось — шишку на голові, хтось — збиті коліна та лікті. А також неосяжну радість, що ти все ж таки звідти вибрався цілим!
Після обіду частина з нас вирішила повторити похід в печери, але по іншому маршруту. Бажаючих виявилось шість чоловік, я та решта не відчували в себе достатньо сил, щоб ще раз спуститись в печеру. Тому описувати, що з ними трапилось буду на основі почутих від них вражень. Другий раз Наталя їх повела до “Дитячої розпорки”. Те, що в назві є слово “дитяча”, зовсім не означає, що вона легка. Насправді це одне з найважчих місць печери. Особливість цієї розпори в тому, що внизу нічого не видно — темрява і безодня. Ти змушений впиратись ногами в одну стіну, а тазом в іншу, і так помалу пересуватись метрів 10 чи більше. Складності додає те, що стіни дуже слизькі, і ти поступово сповзаєш вниз.
Цю розпору також не всі подолали без проблем. Дякуючи інструктору Наталі, яка підставляла свої руки та плечі під ноги наших програмістів, вони всі перелізли через ущелину. В іншому випадку сиділи би зараз в темряві десь на дні печери без інтернета і комп’ютера :). Також в “Дитячій розпорці” був шанс втратити нашого Степана, він вибрав неправильну техніку пересування, тому в нього дуже швидко знесиліли та затекли руки, і він був близький до того, щоб зірватись в прірву :(. Але інстинкт самозбереження та допомога інструктора допомогли йому впоратись. Цю всю відважну компанію посвятили в спелеологи — це обряд нанесення на обличчя глини, що світиться.
Стомлені, але щасливі, знервовані після пережитого, але наповнені незабутніми враженнями, ми повернулись до Хмельницького. Тепер ще довго будемо згадувати цей екстрім-тур і лякати страшними розповідями своїх знайомих. Наостанок, хочеться подякувати Степану за цікаву подорож в такому стилі, яке це роблять в тернопільському турклубі: Степану за екстрім-тур ДяКуЄєє — Моооо! :).
