Робота роботою, але іноді потрібно відкласти справи вбік, одягнути камуфляж і, надійно сховавшись у кущах, піджидати необережного супротивника, щоб влучити йому лазером у... датчик!
Локація, де планувалася війна, була в кількох кілометрах від міста. Приїхали, оглянулися і під комариний писк, навантажившись пакетами з провіантом, всім колективом ми потопали в одному лише відомому організаторам напрямку. Лісок, лужок, пилюка на розбитій дорозі — і ось ми на місці.
Вертолітна база біля села Давидківці покинута вже давно. Звідси в свій час вивезли все, що не було намертво прикручено, а природа та мисливці за кольоровими металами завершили справу; тепер це широко розкинуті руїни, густо зарослі кущами та бур'янами, з острівцями неохайних плодових дерев і канавами там, де колись пролягали кабелі. Розгулятися є де, комплекс досить великий, але потрібно постійно дивитися під ноги.
Отже, вислухавши належні інструкції та вдосталь настрілявшись упритул один по одному, ми розділилися на дві команди і розбіглися по стартовим точкам.
Центральною площадкою для першого бою стало двоповерхове будівля казарми, і, якщо чесно, це було одне з найоптимальніших місць для бою. На другий поверх вели дві сходи, також туди можна було забратися з даху одноповерхової прибудови, попередньо вибравшись на дерево під стіною. І перший, і другий поверх чудово прострілювалися, і через це потрібно було постійно стежити за тим, чи не занадто сильно ти висунувся, щоб зробити фраг. Чотири двері знизу та вікна дозволяли влаштувати стрімкий раш і зайняти позиції на першому поверсі, але дірки в стелі давали тим, хто засідав на другому поверсі, незаперечну тактичну перевагу.
І не варто скидати з рахунків різницю в освітленні та темряві, іноді на першому поверсі людина потрапляла під вогонь своїх же: спробуй тут розгледіти, якого кольору бандана у людини, що потрапила тобі на приціл. Казарму можна було обійти з кількох сторін, і навіть, проявив неабияку швидкість або прикрившись за спиною товариша, дістатися до задніх дверей по «дорозі смерті» прямо під вікнами будівлі.
Спочатку ми зіграли кілька партій зустрічного бою, потім була парочка кругових оборон, коли одна команда займала верхній поверх, а друга всіма силами намагалася вибити супротивників з вигідних позицій. Ось тут-то й з'ясувалося, що у нашого дизайнера, Олега Уласюка, несправний датчик, що реагує на попадання, і він вже кілька боїв підряд грав Терміна́тора, косив ряди супротивників почем зря і не отримуючи дамагу). Мене особисто такий розклад влаштовував (Олег був у моїй команді), але «червоні» це чомусь не сподобалося), і під народне роптання датчик було замінено.
Іноді, щоб завдати супротивникам хоч трохи ушкоджень, достатньо було просто стріляти по темних проємах вікон і вже за стрілами датчика орієнтуватися, був там хтось чи ні.
Щоб краще відстрілювати супротивників, Валерій Рабієвський, наш php-розробник, підняв лазертаг на новий рівень у буквальному сенсі: він, тримаючи гвинтівку однією рукою, умудрявся залізти на яке-небудь дерево і сіяти паніку в рядах ворога, влаштувавшись між гілками. Іноді матч уже закінчувався, а Валера все ще вишукував, кого б підстрелити, і нам доводилося кликати товариша, щоб він поповнив боєзапас.
Ще один сценарій, який ми відтворили — це дещо схоже на фінальну битву з кіноленти «9-та рота». Чотири людини обороняють 4-й поверх, маючи по 8 «життів», решта ж постійно на них нападає, маючи по дві «житті», респаун і ліміт у 10 хвилин. І це був справжній зерг-раш!
Набравшись досвіду в казармі, ми перемістилися в іншу локацію, вже з двома будівлями в кілька поверхів, з яких можна було стріляти один в одного. Особливістю було те, що бої тут закінчувалися досить швидко, протягом кількох хвилин, а шансів поранитися - значно більше.
Незважаючи на постійний ризик щось собі зламати або роздерти, незважаючи на вездесущих комарів, які, здавалося, злетілися на вертолітну базу з усієї округи, тактичні лазертаг-бої видалися на славу. Це відмінний спосіб налагодити стосунки в колективі і дуже адреналіновий спосіб провести час.
